Музей історії Кловського ліцею

70-80 роки — важливий момент в житті школи. Вона розширюється, з'являється прибудова, здійснюється перехід на кабінетну систему, з'являються перші лінгафонні кабінети, нові меблі, нове обладнання. В 1970 році широко святкувався 100-річний ювілей В.І. Леніна. Країна жила тоді цим іменем. В нього щиро вірили і дорослі, і діти. Це не було лицемірством.

Як і в інших школах, в нашій з'являється Ленінська кімната, в якій проходять всі урочисті події. Відкрито Музей історії школи.

Здати Ленінський залік було дуже непросто. До нього готувалися, вели спеціальні зошити, брали обов'язки. Це був складний і суперечливий процес. Він мав свої позитиви і негативи. Треба було вчитися самоаналізу та вмінню розкриватися перед іншими. Тим, хто погано вчився, лінувався і був безвідповідальним, доводилося переживати дуже неприємні хвилини прилюдної ганьби.

Політики називають цю епоху «застоєм», але школа в цей час жила напруженим духовним життям, аби зберегти свою індивідуальність і самобутність. Саме в цей час з'являється істоичний гурток, який збирає матеріали для музею і водночас стає центром спілкування небайдужих однодумців. Вони читали книжки, їздили по країні, обмінювалися враженнями. Так народжувалися вистави «Декабристи» та «Серця мого біль».

Шкільний історичний театр був заснований у 1979 р. Мета була не тільки і не стільки в тому, щоб поглибити знання учнів з історії, а допомогти дітям рости і розвиватись у творчій атмосфері, у спільній праці, навчити дітей спілкуватися, розвити їх емоційно, дати їм культурні орієнтири. Провідними темами були декабристи і Велика Вітчизняна війна. До гуртка приймалися учні без всяких умов (здібності і таке інше). Робота знаходилася для всіх. За 11 років існування гурток підготував і показав десятки вистав. Кожна готувалася майже рік. В залі не вистачало місць: стояли, сиділи на підвіконні і підлозі, навіть слухали з коридору. На спектаклі приїжджали і прилітали з усієї країни. Найчастішим гостям були учні творчих шкіл Москви та Ленінграду. Ми спілкувалися з Булатом Окуджавою, видатним істориком і письменником Натаном Ейдельманом, нащадками сімей декабристів. Ми любили один одного і були щасливі!

Поїздки до літніх таборів праці і відпочинку з нескінченими рядками редиски, бураків, капусти, безсонними ночами, піснями під гітару та веселими виставами власного створення — це дійсно були незабутні часи. Особливо запам’яталось с. Світильне, літо 1977 року, «під патронатом» вчителів С. Петровської та Т. Сияниці.

Навіть пісня лишилася:

Походная песня

Завезли нас в лагерь на целых 20 дней,

чтоб полные карманы насобирать рублей

Припев:

Эх 1,2,3,4,5,6,7 7,6,5,4,3,2,1

Во поле редиска, во поле жара,

а в лагере все конкурсы, и отдыха нема

Припев

Наша норма детская, 70 пучков.

Мы как норму выполним Падаем ничком.

Припев

Утром - на работу, Вечером - в кровать,

Не дают детишкам Вволю танцевать

Припев

Нам село Светильное помнить, не забыть.

Не было б работы, Можно было б жить.

Припев