Музей історії Кловського ліцею № 77

Школа в роки Великої Вітчизняної війни PDF Друк e-mail
П'ятниця, 13 травня 2011, 12:55

Це був теплий червневий вечір 1941 р. Випускники прощалися зі школою, потім гуляли у Першотравневому парку до світанку. Вони мріяли про майбутнє, про подальше навчання, про кохання. А їх життя і юність розколола війна. З перших днів війни наші учні разом з директором школи, Семеном Даниловичем Пількевичем пішли на фронт. Одні потрапляли на передову одразу, інші йшли у військові училища. Дівчата працювали медсестрами. Разом з усім народом вони почали свій нелегкий шлях до перемоги, але дійшли до неї не всі.

22 июня, ровно в 4 часа

Киев бомбили, нам объявили,

Что началась война.

Того ранку шибки вікон, відчинених у нічну тишу, запалилися загравою близьких пожеж. Кияни прокинулися від вибухів бомб і снарядів, важкого відлуння зенітної стрілянини. Столи військоматів були завалені різноманітними і різнокольоровими аркушами. Люди всіх професій писали одне і те ж: «Прошу записати мене в народне ополчення», «Прошу зарахувати мене до діючої армії». Серед цих аркушів були і заяви від наших випускників, вчителів і учнів.

Війна забрала більше 40 учнів нашої школи. Це багато чи мало? 27 міліонів загиблих (зараз пишуть 40) - це багато чи мало?  Цифри абстрактні, а за кожною цифрою - життя. Але вдумайтесь: сорок чоловік лише з одніє школи. Цілий клас!

Вадим Сліпченко, випускник 1938 р. Одночасно закінчив і Київський аероклуб. З перших днів війни — на фронті. Артилерист. Переніс весь тягар відступу в районі Смоленська, Вязьми. Учасник Сталінградської битви. Після поранення був у Повітряно-десантних військах. Брав участь у визволенні Угорщини, Чехословаччини, Австрії. Після війни — геолог, доцент, декан геологічного факультету КДУ ім. Шевченка. Фото 27.12.1939 р. Красноярський край. Матеріал зібрано Тарасом Чемерисом, Костянтином Кузнєцовим (сином) та Костянтином Кузнєцовим (батьком).

Микола Миндюга, випускник 1939 р. Разом з Вадимом Сліпченком навчався в аероклубі. Під час війни — льотчик. Кавалер Ордена Леніна. Після війни викладав у найстарішому військовому училищі. Жив в Краснодарі. Вів жваву переписку з музеєм школи.

Фото 1939 р. На звороті напис: «Броне от Коли» (Броня Коломенська — випускниця 1940 р.)

Георгій Пилаєв. «Професор», так звали його в школі друзі. Один з 4-х мушкетерів (Кривенко, Бобров, Ляшко). Війну почав на Сталінградському фронті, в серпні 1942 р. Танкіст. Командир взводу… «Когда я получил взвод, растерялся сначала. Мне 18 с половиной, а моим бойцам — от 18 до 45. Отцы и дети, и все под моим командованием. На 50 человек — 18 национальностей… А опыта — никакого. 4 месяца учения, 4 часа вождения — и в бой…» «Тут, під станцією Котлубань, був мій другий бій, а для Володі Боброва — перший. Може, він і йшов за моїм танком, але мі тоді не зустрілися. Та дізналися про те, що були поруч, після Перемоги, в нашій школі…» Однокласники писали йому протягом усієї війни, через нього йшли всі відомості про товаришів, адреси. Він зберіг всі листи. Зберігав просто так, для пам'яті. І гадки не мав, що ці пожовтілі солдатські трикутники коли-небудь стануть історією. Перед нами документи. Правдиві свідчення реального життя. Ці листи прості і невибагливі. Прямо і коротко в них сказано про любов і ненависть, віру в майбутнє і до життя. Як вони хотіли жити! Я тонко вони відчували єднання свого життя з життям народу!

 

Володимир Бобров, теж «мушкетер». Закінчив Сухумське піхотне училище, лейтенант,Перший бій — під Сталінградом, потім брав участь в Курській битві, у визволенні України. Нагорджений орденом Богдана Хмельницького. Батальйон, в якому служив В. Бобров, став єдиним батальйоном Слави в Радянській Армії. Закінчив війну на р. Ельба. Після війни часто бував в школі, допомогав музею.Тоді вони всі мріяли про зустріч після війни в своїй рідній школі. З листа Володимира Боброва до Жори Пилаєва: «Вчера я получил письмо от Люси Ковалевой, где она мне тоже напоминает о нашей встрече через 5 лет… Место встречи — город Киев, школа №77, 21 июня 1946 г. 19:00». Лист від 14 серпня 1944 р.

Георгій Пєкур, теж «мушкетер», теж Жора. Дружив з Павлом Ніроном, навіть був закоханий у ту ж саму однокласницю. Загинув… В листі Осовського, фронтового друга Пєкура, про загибель Георгія  є такі рядки: «…Он был храбрый хлопец, не гнулся под пулями…».

Після війни на Пушкінській вулиці мати Павла Нірона випадково зустріла батька Жори Пєкура. Кинулися вони назустріч один одному, заплакали. «Нема хлопців…».

« Ти ж повертайся додому, додому….» благали матері проводжаючи своїх синів на війну, але благання не допомогли.

Борис Кривенко (Яблуновський), єдиний син Дори Григорівни Кривенко, — директора школи у сер. 30-х. Блискучий математик. Захоплювався історією, знав всі великі битви минулого, із сірників виготовляв макети битв, «грав у війну». Перечитав всю енциклопедію. Гарно малював. Мав чудову пам'ять і тому малюнки виходили досконалими. За висловом Сергія Ляшка: «Він був ведучим, його всі любили». В перші дні війни пішов до артилерійського училища. Випущений достроково, як і інші: цей випуск училища був достроковим. З 1942 — на фронті. Загинув капітаном артилерії. Це сталося 19 січня 1945 р. під селом Ржанець біля Варшави о 3 годині дня. Похований у братській могилі. Малюнки Бориса чудом вціліли й збережені, були передані в музей сім'єю Вадима Сліпченка. В. Сліпченко — теж випускник нашої школи, двоюрідний брат Бориса.Коли почалася війна, Борису було 17 років.

 

По закінченню школи, він поступив у артилерійське училище.

Так чинило багато, ті, що за віком не могли потрапити на фронт. З училища на війну пішов уже лейтенантом. Тужив за рідними. Малював. Малюнки слав батькамта родичам. Кілька разів зв»язок переривався і батьки думали, що втратили його назавжди. А на фронті було нелегко. У 1944 –тому Бориса було поранено.

У щоденнику 1 квітня 44-го він записав: «Комната крестьянской избі в деревне Куликовка. По одну и другую сторону стоят койки, на них мечутся тифозные. Я уже чувствую себя хорошо».

3 апреля: «Сильно холодно. Большая метель. В палате под двумя одеялами дрожим. Я забрался на печку, там можна согреться».

7 июня: «В траншеях вода. В блиндаже вода. За сутки выливаем 13 ведер. И все равно вода. Сыро. Очень холодно.» Батьки турбувалися, чекали вісті. Їх серця наче відчували біду. 25 грудня батько вітає сина з Новим роком і бажає здоровим повернутися додому. «Що ти, рідний давно не пишеш? Я мамаі не кажу нічого, але в мене нехороші відчуття».

Зберігся один із останніх листів Бориса від 12 січня 1945 року: «Здравствуй, мама! Я живу хорошо. Посылаю тебе , мама, зарисовки, Ты их положи в мою коллекцию. Пусть там лежат. Ждут моего приезда…». Рівно за тиждень 19 січня 1945 Борис загинув біля села Ржанець під Варшавою. Але малюнки мама зберігла. І передала перед смертю нам. І ми їх збережемо. Як і пам'ять про Бориса.

Така доля непоодинока. Іще одна мати перед тим, як іти з життя передала нам всі фронтові листи свого сина – Павла Нірона. Він теж, як і Борис, випускник 1941 року. Павло загинув раніше, у 1942, і в останньому своєму листі писав: «Кругом мене починають збиратися земляки. Знову можу говорити українською. Важко повірити, що наші садки поламані, міста і села спустошені.

Серце болить. Але надію міцно тримаю: на Україні , в рідному місті я буду обов»язково». Його мама до самої смерті чекала на сина і слухала його улюблену платівку – (Бризки шампанського). Наш музей як меморіал заглибим.

Хтось сказав: «Кожний спогад – це молитва…»

Музей вчить цінувати кожне людське життя.